Тарас
Ещё когда Юрцы были онгоингом, моим друзьям пришлось послушать от меня немного нытья на тему "почему нет украинца? Даже казах есть!" Да, Отабека я не в последнюю очередь люблю за то, что он первый и уникальный в плане этнической принадлежности, и мне дико, вот просто дичайше хотелось бы украинского культурного кода в аниме. В одной из первых серий, там, где Юрка приезжает в Хасецу, в комнате Виктора можно увидеть матрешек. Матрешек, вашу мать! То есть нам как бы говорят: Витя в Японию с собой матрешек припер! Клюква страшная, но, учитывая, что создатели - японцы, смотрится хорошо.

Но украинца нет. Я поныла и перестала, а не так давно замечательный ~Mathew мне вдруг говорит, что вот хотели бы с Алексом украинца ОМП, было бы интересно. А мне такие вещи говорить нельзя! И я догадываюсь, что он это знает. Так появился Тарас. Решили, что достаточно клюквенное имя его не испортит, и других вариантов как-то даже и не было.

Тарас - украинский фигурист-одиночник. Он родом из-под Полтавы, маленьким жил у бабушки в селе и до сих пор чуть что несется туда отдохнуть и отъесться. Отъедаться ему, как и всякому спортсмену, нельзя, но он как-то выкручивается. Тарас дружит с Отабеком, таким же одиноким представителем своей страны. Он достаточно сильный спортсмен, но не лидер, где-то на уровне Пхичита. А в остальном очень приятный молодой человек, в меру общительный, очень неглупый. Он всё ещё обрастает деталями, как и его тренер, Оксана, прекрасная волевая женщина, которую он бесконечно уважает и слегка побаивается.

Мне важно было писать эти работы на украинском. Благодаря нашумевшей первоапрельской шутке Alex und Mathew, я совершила на самом деле поразительное открытие - как нас много! Весь контент, куда ни глянь - на русском, и это не плохо, русский для стран СНГ, как местный английский, интернациональный язык, он позволяет всем нам общаться. Тексты на украинском - способ расширить границы творческого, создать не просто новое, а додать той части фандома, которая остается невидимой, потому что эта часть, как мне открылось, огромна. И я всерьез задалась вопросом, пишут ли казахи об Отабеке на казахском? Я думаю, должны.

Выложу два текста. Первый немного клюквенный, но нам с Мэтом было правда весело, и если он не обиделся, то, надеюсь, работа не обидит и других, ибо юмор.

Тарас, Отабек, сало. 550 слов Тарас гепнувся на лаву, розшнурував і скинув ковзани. Простогнав: нещасні мої ноги. Це ж треба було, забути рідні ковзани вдома! Як він на це взагалі спромігся? Тренерка питала про це й досі, чотири дні поспіль: Тарасе, що ти за дурбецало, ну що тебе, за ручку водити, вже ж не маленький! Тарас ховав очі. Ну, так вийшло. Проспав. Коли прокинувся, мав бути вже біля аеропорту. Тренерка ж сама й надзвонювала, п’ятнадцять пропущених! Які там вже ковзани! Схопив сумку і побіг, а вони поряд стояли, в іншій. Та краще було б їх взяти, а все інше кинути, ну що він, трусів собі в Європі не купив би та штанів тренувальних? Тісні штани ніщо в порівнянні з тісними ковзанами. Змагання вже завтра, а в нього досі відчуття, що ступні затиснуті між гострими лезами, та ще зверху підсипано вугілля. Ай! Тренерці не казав. Казав, що все добре, бачите, я ж катаюся! Вона й без того хвилюється, але про ковзани мізки висмоктує тричі на день. Сало, каже, не забув, так, Тарасе?
Тарас витягнув ноги, всміхнувся. Та краще голову забути і як акселі стрибати. Сало він ще звечора запакував у папір, потім ще в папір, а потім у плівку. Никав, як міг, але собака в аеропорту все одно ледве не стік слиною. Хлопці на огляді реготали, Тарас на них шикав: та запаковуйте скоріш назад, тренерка мене вб’є. Хотів навіть поділитися, якщо треба, але пропустили нарешті.
Копчене, воно ж пахне, як нектар і амброзія разом! З м’ясною проріззю. Такою проріззю, що сала ледь не менше, ніж м’яса. Хліба тут, що правда, гарного не здобудеш, чорного, с підсмажений окрайцем. І сіль, і цибуля зелена, в нього росте на підвіконні у скляночці. Ух, краса!
Тарас дотягнувся до шафи, витягнув свій рюкзак та кеди, взувся, сунув руку через розкриту блискавку і витягнув завернуті у фольгу бутерброди. М-м-м!
— М? — сказали за спиною. — Обед?
Тарас смикнувся, закрив дорогоцінність собою, озирнувся через плече — Отабек Алтин. Фух. Не москалі! Бо ті такі, ходять рила кривлять, а як сало почують, аж летять, наче чайки, наче ці… двоголові орли. І дзьобами клац-клац: а що там у тебе? Нічого! Їжте свої пельмені! З Юрцем Плісецьким ще поділитися можна, він не просить, але дивиться так — ну голодна худа дитина! Навіть попи нема! Одразу видно: морять голодом.
А Отабек класний. Він казах.
— Будешь? — спитав Тарас, протягнув розгорнуту фольгу на долоні.
Російська їм обом не рідна, але спілкуватися нею простіше, ніж англійською, взагалі не треба напружуватися. До того ж Отабек, здається, має коріння, та й сам Тарас теж — дід по матері з Новосибірську. Пострадянський простір, всі діти дружби народів.
— А можно? — спитав Отабек у відповідь.
Та звичайно не можна, ти такий цікавий, але ж хіба є сили встояти! Що там буде з одного бутерброда, коли цілий день піт градом котиться, все виходить за півгодини.
— Да не бойся, — промовив Тарас, — оно диетическое. — Подумав, а як не в тому справа, він з Казахстану все ж таки, іслам, все таке. — Или тебе… э-э-э… нельзя?
Отабек глянув на зачинені двері, облизнувся швидко, дійшов до своєї шафи, витягнув сумку, розкрив, дістав велику пляшку, захопив стаканчики біля кулера, сів поряд, сказав:
— Пока Данияр не видит, всё можно. Кумыса нет, — він потряс пляшкою, — это вода с лимоном.
Тарас підтягнув сусідню лавку, поставив рюкзак так, щоб якщо хтось зайде, не побачив, що у них там, налив собі у пластиковий стаканчик лимонної води. Сказав:
— Смачного.
Отабек відповів:
— Ас болсын.

А здесь прячется за шкафчиками кумыс.
И целуется. 564 слова— Только не рассказывай никому, ладно? — сказав Отабек і подивився Тарасу в очі.
Тарас кивнув. Звичайно. Було б про що розповідати, не думай навіть про це. Легенько пихнув Отабека в плече, підхопив сумку з ковзанами та пішов собі. Юра Плісецький сказав у спину:
— А то ноги переломаем.
Отабек на нього щось шикнув, Тарас зі сміхом озирнувся через плече. Юра стояв, напружившись, наче перед стрибком, втягнув шию у плечі та блищав очима. Зелені такі. Яскраві. Він гарний, якщо так подивитися. Тарас не дивився раніше, а тепер так — нічого. Блондин ще, тендітний такий, особливо на льоді, в облягаючих своїх костюмах. Якщо мовчить — взагалі краса, можна милуватися, наче витвором мистецтва. Судді зазвичай і милуються. Цікаво, чи довго він буде юзати ці образи — хлопчика-янгола з величезними очима?
Так ось подивишся на нього, з одного боку занадто цнотливий, щоб думати про щось, окрім катання, з іншого — занадто гопник і хамло, щоб хотіти того, за чим Тарас їх з Отабеком випадково застукав. Цілувалися за шафками. Ще й так… Ну, не просто цілувалися, як підлітки, щоб було, наче це само по собі круто, а з почуттям. З таким почуттям, що Тарас задивився і навіть змитися вчасно не встиг, і вони його теж спалили. Ай, незручно вийшло!
Не те щоб такого не траплялося у їхньому середовищі. Ще коли Тарас був юніором, ходили прозорі слухи про Нікіфорова і Джакометті, але ніхто не звертав уваги. Ну трапляється, чому б ні? Змагатися це їм не заважало. А цим двом не буде заважати теж? Вони тут, звичайно, не боксери, але суперництво є суперництво, так? Дружня підтримка і це їх «давай» не те ж саме, що поцілунки у незапертій роздягальні.
Ну а чим, з іншого боку, погано? Не одне ж катання має бути в житті. Не лише змагання і тренування між ними. Хоча послухати тренерку, саме так і повинно бути, і більше нічого щоб голову не займало, а серце тим більш. Що ти накатаєш, каже, якщо серце тобі не належіть? Однією технікою взяти нічого не можна, ми не в тому виді спорту. Тарас зазвичай слухався. Може тому, що не дуже щастило в особистому житті. Таке, щоб приємно провести час — так, таке, щоб ані серце, ані розум йому не належали — ні. Він вважав, що на краще. Потім, по завершенні кар’єри, може й зустрінеться така людина. А якщо ні? Ну, не те щоб його це зараз дуже лякало.
А хлопці нічого не чекають. І не дивляться ні на що. Хоча у обох та ж сама кар’єра у самому розквіті. Саме зараз необхідно працювати до сьомого поту, здобувати медалі і не бажати нічого, окрім них та місця на п’єдесталі.
А вони бажають. Та ще й так ніжно та пристрасно.
Отабек наздогнав його в коридорі, сказав:
— Не обижайся, пожалуйста, Юра ничего такого не имел в виду.
— Я понимаю, — всміхнувся Тарас, — это на его языке вежливая просьба.
Отабек кивнув, наче: так, щось біля того, це він від несподіваності. Але все одно, нікому, будь ласка, бо ти знаєш, якщо підуть слухи, журналісти не відчепляться. І без того серед фанатів те й діло якісь натяки, здогадуються про характер їхньої з Юрою дружби, хоча вони намагаються бути обережними і не світитися.
— Я заметил, — сказав Тарас. — Крепкая мужская дружба.
Отабек хмикнув, стиснув та розжав кулаки, не небезпечно, а нервуючи.
Сказав:
— Махаббат. Это…
— Я понял, — сказав Тарас, — у нас тоже есть для этого слово.
— Правда? Какое?
Тарас поправив сумку на плечі, глянув на Отабека, на покусані його губи і блиск в очах, темних, наче київські каштани. Промовив:
— Кохання.